Свідчення
Як Господь торкнув моє серце
Я народилася четвертою дитиною у сім’ї, була дуже активною. Спостерігаючи за мною, сусіди говорили між собою: «За нею золоті верби ростуть», або «Що з неї буде?»
Моя мама є практикуючою християнкою і від маленької брала мене на всі богослужіння до церкви. У моєму рідному селі Перегінську біля церкви є жіночий монастир Сестер Служебниць. Коли я йшла біля монастиря, то помітила крізь вікно каплиці запалену свічку на престолі і молитву сестер. Мене охоплювала загадковість, якась особлива тиша наповняла моє серце. Я часто бачила сестер у церкві, вони були для мене «Ангелами». Їх вигляд зачаровував мене.
У підлітковому віці під час Літургії я почула у церкві дуже гарний спів, який захопив мене. Мені хотілося стояти біля хористів і брати участь у співі. Моя мрія здійснилася, коли школи прийшла монахиня, щоб запросити дітей до церковного хору. Після прослуховування сестра записала і мене. Я з радістю приходила на репетиції і від цього часу в мене з’явився дуже тісний зв’язок зі Сестрами Служебницями. Я співала у хорі, брала активну участь у спільноті «Корабель надії» при монастирі, їздила на реколекції для дівчат до Надвірної, багато подорожувала з хором по Україні. Я була активною не тільки в церковному житті, але. як усі мої ровесники, брала участь у молодіжних розвагах.
Але Господь кликав мене поступово… Уже у старших класах я ставила Богові запитання: яке моє покликання на землі? Одного вечора я запалила свічку і у молитві просила Господа підказки у виборі життєвої дороги. Я відкрила «Наслідування Христа» св. Томи Аквінського і прочитала слова, які мене вразили до глибини серця: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде слідом за мною». Ці слова стали для мене Божим запрошенням. Я їх носила у своєму серці.
Закінчивши 11 клас, я почала говорити батькам про монастир, але вони й чути про це не хотіли. У серпні я поїхала на реколекції, які Сестри Служебниці проводили для дівчат, що хотіли вступити до монастиря. Я не була впевнена, що добре чиню. Мене хвилювало те, що мама і тато не дають мені благословення. У моє серце почав закрадатися сумнів щодо чернечого покликання. На цю тему я розмовляла з о. Ярославом Дибкою. Отець порадив мені повертатися додому, і пригадав, що Господь мене завжди буде любити, де б я не була. Я повернулася додому, пішла працювати, а батьки заспокоїлися.
Я мусіла працювати іноді в неділю і свята. Це мене непокоїло, адже я не могла брати участь у Літургії. Моя душа шукала чогось іншого. Моє серце кричало до Бога: «Скажи, яка твоя воля? Я не розумію тебе, Боже! Скажи мені, що маю робити?» Я молилася... Влітку 2007 року була молодіжна проща зі Львова до Жужелян, яку організували Сестри Служебниці. Під час прощі я молилася через заступництво Блаженної Йосафати, щоб батьки відпустили мене до монастиря.
Одного вечора я знову говорю своїй мамі, що хочу іти до монастиря. Батьки плачуть… А в неділю, 2 вересня 2007 року я вийшла з дому із благословенням моїх батьків і брата. Мої рідні мене тричі перехрестили і благословили на дорогу богопосвяченого життя. Сльози на їхніх очах зупиняли мене. Але Господь дав мені силу і відвагу вийти з родинної хати і розпочати нову сторінку мого життя, посвяченого Богові.
с. Веніямина Кузь, СНДМ
