Історія Провінції Співстраждання Матері Божої в Україні
27 липня 1932 року Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії стало Папського права. Апостольська столиця апробувала нововиправлену Конституцію Згромадження на сім років випробування. Правила Конституції давали можливість створити нові адміністативні області. Згромадження було розділено на три Провінції:
- Європейську Провінцію Співстраждання Матері Божої
- Канадійську Провінцію Христа Царя
- Бразилійську Провінцію св. Архангела Михаїла.
Кожну Провінцію очолила Провінційна Настотелька зі своєю Радою. Провінції підлягали обраній Головній Настоятельці та її Раді, які здійснювали нагляд за цілим Згромадженням.
Першою Провінційною Настоятелькою в Галичині стала с. Андрея Дубик. З Провінційного осідку в Станіславові вона управляла Провінцією від 1934 до 1967 року. У 1938 році понад чотири тисячі дітей, учнів та молоді у 76 навчальних закладах одержали від Сестер Служебниць християнське виховання, 380 сиріт знайшли притулок у п’ятнадцятьох сиротинцях, а дівчата під проводом Сестер Служебниць отримували науку в чотирьох навчальних закладах.
Перед початком Другої світової війни, в 1939 році, в 102 домах Провінції Співстраждання Матері Божої трудилось 524 Сестри Служебниці.
9 вересня 1939 року, коли сестри в новіціятській каплиці в Кристинополі співали: «Величає душа моя Господа», на будинок впали німецькі бомби. Це був лише початок горя, нищення і страждання, які пережила Провінція Співстраждання Матері Божої.
Серед воєнного лихоліття с. Андрею переобрано на повторний термін управління. Від 1939 до 1941 р. доми Сестер Служебниць в Галичині були під двома військовими силами: тридцять під німцями, а дев’яносто – під росіянами. Контакт між сестрами був неможливий; через кордон колючого дроту пробивались тільки чутки і деякі листи.
У 1941 році кордони знову змінились. Німці прорвались через російський кордон, засипаючи Галичину бомбами. Сестри, як могли, працювали між пораненими і бездомними.
У 1942 році Згромадження Сестер Служебниць святкувало золотий ювілей. З огляду на війну сестри з Галичини не могли мати великих святкувань. На празник Успіння Богородиці сестри з’їхались до знищеного новіціятського дому в Кристинополі, щоб спільно подякувати Богові за Його благословення і просити мирних днів.
З нагоди ювілею Митрополит Андрей Шептицький написав до Сестер Служебниць пастирського листа, у якому дав признання за їхні досягнення, і закликав до ревної посвяти у цих важких часах.
З великою радістю Головна Управа Згромадження прийняла ювілейний дар Митрополита – будинок у Львові на пул. Пасічній, який мав стати осідком Головної Управи Згромадження Сестер Служебниць. Радість сестер тривала недовго; незабаром комуністичний уряд сконфіскував будинок.
У 1944 році під натиском радянського війська німці були змушені відступати. 18 липня 1944 року мученицькою смертю від кулі радянського солдата загинула молода сестра Тарсикія Мацьків. Частина сестер, рятуючи життя, втекли до Польщі, Чехословаччини, Бельгії, Франції та Італії. Але більшість, понад трьохсот, залишилися в Галичині й поділяли долю переслідуваної підпільної Церкви.
Після війни Галичину приєднали до Радянської України. Сестри Служебниці втратили усі свої посілості, а Згромадження стало нелегальним. Провінційний осідок у Станіславові сконфісковано 1949 року. Тому, що сестрам було заборонено проживати разом, кожна була змушена дбати про помешкання для себе і про прожиток. Сестрам поставлено ультиматум: зректися котолицької віри, прийняти Російську Православну, або, скинувши монаший габіт, стати в ряди робітничого класу. Сестри не зреклися католицької віри і їх насильно викинули з власних монастирів. Багатьох сестер було ув’язнено, тридцять було заслано до тяжкої праці в Сибірі. По тюрмах і засланнях Сестри Служебниці підтримували інших в’язнів. У неділі вони провадили набоженства, співали молебні, молились вервицю і Хресну дорогу, читали Святе Письмо духовно спраглим в’язням.
Більшість сестер, які залишились в Галичині, працювали медсестрами в лікарнях, інші працювали в кухнях, пральнях, як кравчині, в колгоспах. За малу винагороду працювали довгими годинами. Їх висміювали, знеславляли поганими словами. Однак, незважаючи на всі прикрості, сестри старалися жити своєю посвятою і виконувати духовні вправи. Ніхто не міг їм заборонити славити Бога і молитись за свій поневолений народ.
У 1947 році с. Андрею Дубик і її Раду підтверджено ще на третій термін управління Провінцією. Апостольський Престіл зазначив, що Провінційна Управа може керувати Провінцією в Радянській Україні аж до сприятливіших часів. Від цієї відповідальності с. Андрею звільнила смерть у 1967 році.
Після 1954 роцу багато українських католицьких священиків повернулися із заслання в Сибірі. Вони почали потайки відправляти Служби Божі й залишали в помешканнях сестер сховані Найсвятіші Тайни, якими вони щоденно причащались.
Незважаючи на великий ризик, Сестри Служебниці підпільно вели свій апостолят між духовно спрагненим народом. Вони повідомляли вірних, де і коли відправлятимуться Служби Божі, роздавали людям Святе Письмо й молитовники, які діставали з вільного світу. Щороку таємно приготовляли сотні дітей і старших до прийняття Святих Тайн. Приносили Святе Причастя хворим і немічним, приготовляли вмираючих до зустрічі з Богом. Не раз до їхніх помешкань вломувалися КДБісти, шукаючи за релігійними речами і літературою. Не зважаючи на труднощі і переслідування, до страждальної Провінції вступали нові покликання, підпільно одержуючи своє чернече виховання.
Із "гласністю", введеною радянськким президентом Михайлом Горбачовим, підпільна УГКЦ в Україні почала вимагати легалізації і повернення своїх храмів.
У році тисячоліття християнства, 1988, відбувалися великі народні демонстрації та протести, наяких миряни, очолені єпископами і священиками, відкрито заявляли про своє право вільно прославляти Бога в хвоїх церквах. Церковні богослужіння відбувались в лісах і на церковних подвір'ях.
Після історичної зустрічі Папи Івана Павла ІІ з М. Горбачовим у Ватикані, яка відбулася 1 грудня 1989 року, Кардинал Мирослав Іван Любачівський, Верховний Архиєпископ, закликав вірних в Україні вийти з підпілля і реєструватись, як українці католили. ВІд того часу для вірних Угкц відкрито багато храмів, почалося будівництво нових.
Сестри Служебниці Провінції Співстраджання Матері Божої почали повертатися до своїх знищених монастирів. У 1991 році сестрам повернено дім у Львові на вул. Пасічній, 8, який став Провінційним осідком. Також повернено інші доми.
З легалізацією УГКЦ Господь благословив Провінцію численними покликаннями. Велику допомогу у відродженні Матірньої Провінції в Україні надали інші Провінції.
Сьогодні Провінція Співстраждання Матері Божої в Україні нараховує майже 130 сестер і 28 спільнот. Основною працею Сестер Служебниць залишається виховання і катехизація. Також організовують реколекції для молодих родин, семінари для вчителів, лікарів, катехитів. Вони проводять реколекції для дівчат і молоді, літні християнські табори. Сестри займаються викладацькою діяльністю у церковних та державних навчальних закладах, також працюють у різних структурах УГКЦ.
Своє важливе завдання сестри вбачають у турботі про бідних і дітей-сиріт. Сестри по домах і в лікарнях піклуються про хворих, працюють у захристіях, дбають про красу і чистоту Божих храмів, провадять ризницю, виготовляючи літургічні ризи. Сестри провадять адміністрацію, секретарію і кухню в резиденції владик.
Сестри Служебниці, йдучи за голосом Божественного Спасителя та будучи вірними харизмі засновників, намагаються відповідати на потреби нинішнього суспільства та сучасної людини, прагнуть бути відкритими на знаки часу та служити там, де є найбільша потреба.
