Cлужіння хворим

Сестри, віддаючись лікувальній праці, дбають про душу й тіло людини. Вони усвідомлюють тих, з якими працюють, про апостольську відповідальність християнина через любов, та провадять їх до піднесення духа, облагороднення серця. Сестри втішають і морально підтримують хворих, допомагаючи їм терпеливо прийняти терпіння, звертаючи серця до Бога. При необхідності приготовляють хворих до прийняття Тайни Оливопомазання, як також до зустрічі з Господом у годину смерті.

Історія Згромадження залишила цікаві приклади жертвенного служіння Сестер Служебниць хворим. Люди мали велике довір'я до сестер, завжди кликали їх до хворих і просили ліків; до вмираючих сестри йшли з молитвою. Під проводом Блаженної с. Йосафати сестри навчали людей, як уживати ліки, навіть ті, які приписував лікар. Бідні, неписьменні люди не розуміли лікарів - тими ліками, що їх треба було пити, вони натирали, або навпаки.

Коли у 1894 році у селі Самолуски на Тернопільщині поширилася епідемія тифу та холери, чотири сестри поїхали до цього віддаленого села, якому загрожувала пошесть. Парох о. Микола Теодорович написав статтю про служіння Сестер Служебниць у його селі, називаючи сестер ангелами милосердя: "Святої християнської відваги треба, щоб могти виконувати обслугу біля хворих на висипний тиф, а ще більше на холеру... У згаданих недугах наші селяни не мають майже ніякої опіки, а сестри, прийшовши до дому хворого, не тільки мусять зайнятися хворим, але й цілим домом, не раз мусять хліба спекти, і дітей нагодувати, і білизну випрати, і худобу напоїти... Тільки той, хто бачив нужду нашого селянина, хворого на холеру, може зрозуміти, якою потіхою мусить бути ангел-дівиця, слуга Божа, яка без боязні, з усією самопожертвою його рятує, натирає, компреси робить, а при тому, то молиться, то словами, то святим співом пригадує йому про душу й вічність¹."

У часи переслідування УГКЦ багато Сестер Служебниць закінчили навчання на курсах медичних сестер при Червоному Хресті і працювали в лікарнях медсестрами та санітарками. С. Валерія Дубик, Головна Секретарка, незважаючи на переслідування з боку радянської влади після «Псевдособору» 1946 року, намагалася згуртувати сестер і шукала можливостей влаштуватися їм на державну роботу. Вона повідомила сестер, що є праця у туберкульозній лікарні у Львові. Директор лікарні, пан Григорій Чемерис, згоден прийняти сестер-монахинь.

С. Мирона Склянка згадує про служіння сестер у цій лікарні: «Хворі були дуже важкі - відкрита форма туберкульозу, часті кровотечі. Але то були дуже молоді. І були навіть діти. Були чоловіки і жінки. Були і фронтовики. То були такі, що вони в ніщо не вірили – атеїсти. Різні прокльони можна було чути від них. Але ми однаково відносилися до всіх хворих. Бачили лікарі і самі хворі, що ми – монашки. Ми мали на документах, на своїх паспортах знимки в законному убранні, і вони знали, що ми є монашки. Але згодилися, щоб ми працювали, бо не дуже спішилися росіянки йти до лікарні з відкритою формою туберкульозу. Вони воліли десь йти там, де можна набути якісь продукти. А тут що? Себе треба було віддати в жертву.»

У цих нелегких обставинах підпільної Церкви сестри продовжували жити згідно харизми Згромадження, з самопожертвою йшли туди, де була найбільша потреба. Бо саме тут, у лікарні для хворих з відкритою формою туберкульозу, була велика потреба. У лікарні було велике поле для праці. Багато хворих із східних областей України були нехрещені. Часто хворі просили сестер священика. Вони казали: «Сестрица, я хочу креститься, бо я некрещеный. Сестрица, я хочу умирать так, как они умирают. Я хочу, чтоб мне простили грехи. Дайте мне священика, дайте мне батюшку.»

Сестра Мирона згадує цікавий випадок навернення та оздоровлення однієї хворої жінки, на яку вже лікарі махнули рукою, що буде жити. Але сестра, роблячи їй перев’язку, завжди старалася щось сказати для підтримки духа.

Одного дня хвора каже: «Сестрица, я некрещеная. Я так хотела окреститься.» Сестра-монахиня каже: «Добре, Кірочка, почекаємо ще два-три дні. От будуть празники, і прийде... Я попрошу. Тільки ти нікому не говори.» – «Ну, что Вы! Я никому не буду говорить.»

Так і сталося за кілька днів. Прийшов священик, отець Селезюк, охрестив її, дав Святе Причастя. Від того часу жінка почала приходити до здоров’я: її рана гоїлася. Через кілька днів жінка була здорова і з радістю промовляла: «Сестрица, я здоровая. Меня Христос оздоровил. Смотрите, я уже совсем здоровая.»

Сьогодні Сестри Служебниці в Україні продовжують розвивати важливу ділянку свого апостоляту - служіння хворим. Кілька сестер працює у лікарнях та поліклініках, дбаючи про душу й тіло людини, цінуючи, охороняючи і захищаючи людську гідність і право особи на життя.