Львів, дім Покрова Пресвятої Богородиці
вул. Мучна, 43/5
79014 м. Львів
Україна
тел.: (032) 275-74-37
З 2009 року у домі Покрова Пресвятої Богородиці у Львові Сестри Служебниці провадять ризницю: шиють літургічні ризи для священиків, єпископів, виготовляють мітри.
З історії дому у Львові на вул. Мучній
Історія спільноти сестер на вулиці Мучній у Львові розпочинається від історії будинку по вулиці Пасічній, який був подарований Сестрам Служебницям на прохання Головної Настоятельки с. Вероніки Ґарґіль, з нагоди 50-ліття Згромадження, Митрополитом Андрієм Шептицьким у 1942 році. У цьому домі планувався осідок Головної Управи та ведення захоронки.
Однак, цей ювілейний дарунок приніс сестрам більше смутку, аніж радості. Сестри у воєнні роки постійно переживали напади то польських, то німецьких, то більшовицьких бандитів, які погрожували їм та обкрадали хату. «В 1944 р., з приходом Червоної Армії, припинилися бандитські напади, але Совєтський уряд приказав сестрам негайно опустити цей будинок» . Тому на початку 1945 року сестри залишили свій дім на Пасічній і, на запрошення Отців Студитів, переселилися у будинок по вул. Мучній, 43.
С. Мирона Склянка так описує цей дім: «Будинок був дуже знищений війною. Повибивані з рамами вікна, двері без клямок, поруйновані печі. Сестри самі, а деколи добрі люди і монахи допомагали трохи відремонтувати той дім. Дещо взяли з собою з Пасічної, дещо просили в людей».
Документів на цей дім Отці Студити сестрам не залишили, передали лише на словах. С. Німфодора Сокіл та с. Мирона Склянка згадують, що передання цього дому сестрам пов’язане з архимандритом Климентієм Шептицьким. Одного разу, вночі, «кагебісти» привезли його на Мучну. Після допитів він не мав куди йти, тому сказав його туди привезти. Він у них переночував, і на прощання сказав: «То, сестри, вже ваш дім нехай буде...». Згодом, сестри прописалися, що вважали Божою ласкою – чудом, бо насправді в той час прописатися, та ще кільком монахиням в одному домі, було дуже трудною справою. Зате, отримання ордеру давало можливість безбожницькій владі робити регулярно перевірку паспортів та обшуки.
Величезною проблемою для сестер у той час було влаштування на роботу. Влада вимагала від усіх бути на державній роботі, але важко було знайти відповідну працю для сестер, «і що найприкріше, мусіли зняти рясу і перебратися у світське вбрання». Але Господь опікувався ними, навіть без монашого одягу. Знайомий лікар, п. Григорій Чемерис, українець, шукав до праці в лікарні медсестер, отож, с. Валерія Дубик зголосилася, разом із своєю спільнотою. Це була туберкульозна лікарня, тому не було багато бажаючих там працювати. Окрім сестер з Мучної, у тій лікарні працювали інші Сестри Служебниці, які проживали у Львові в окремих квартирах, винаймаючи житло у стареньких польок, і доглядаючи їх. Спільна праця в лікарні дала змогу гуртуватися разом, щоб відчувати надалі монашу спільноту.
Звичайно, не всі сестри мали медичну освіту, але багато з них розуміли медицину, бо основних засад вчили в Кристинопільському Новіціяті. Потім, вже працюючи, закінчували медичні курси. А ті, хто зовсім не мав до того дару, працювали в бухгалтерії, кухні чи пральні. Таким чином, могли бути разом та допомагати собі взаємно. «Хочу сказати, що така була між нами любов, таке співчуття – одна одній помагали, як бачили, що тій щось не вистачає... І підтримували разом, коли бачили, що котрась там відчужується трошки. Старалися її до гурту притягнути».
Фактично, праця в лікарні залишалася основною для сестер. Саме тут сестри виконували свій апостолят. Змінилися обставини у державі, але не змінилися потреби людей. Хворі потребували духовної розмови, підтримки, чим могли зарадити самі сестри. Оскільки в тій лікарні було багато вмираючих, то сестри старалися для всіх про Святі Тайни (Сповідь, Євхаристію, Хрещення). Це було важко і небезпечно, бо потрібно було знайти священика та відповідний момент, щоб нікого з головних або підісланих не було в той час на роботі. Такими моментами були найчастіше державні свята. А священики також «крутилися» біля лікарень, бо знали свою роботу. Наприклад, у тій лікарні священики влаштувалися у адміністрації, лабораторії, кочегарні, і, маючи зв’язок зі сестрами, надавали потребуючим духовну допомогу.
Часто сестер, як медсестер, викликали робити уколи або надати якусь медичну допомогу додому. При розмові виявлялося, що в тій родині є нехрещені діти, або подружжя без шлюбу. І тоді, після відповідної підготовки, кликали священика, щоб уділив Святі Тайни. Таким чином, надаючи медичну допомогу для тіла, сестри завжди використовували нагоду, щоб надати допомогу для душі.
Не тільки праця, але і кожна хвилина життя сестер була наражена на небезпеку. Будинок на Мучній був одним із місць, де проводилася «антирадянська агітація» та «ватиканська пропаганда», тому був поставлений на облік. Відвідини властей відбувалися в різну пору дня чи ночі. «Звичайно приїздили машиною по 4-6 осіб по цивільному і в міліцейській формі, вбігали до будинку; одні бігли до пивниці, другі – на стрих, інші – по кімнатах. Перевіряли у всіх паспорти, погрожували, забирали все, що під руку попадало, особливо релігійні книжки, вервиці, хрестики, гроші, записки на Служби Божі ... і навіть золоті зуби с. Назарії, яка вже була лежача». Часто приїжджали серед ночі, і такі ревізії тривали до ранку, ще й з погрозами, що «заберуть усіх в тюрму як ворогів Совєцького Союза». Не завжди сестри були готові до таких ревізій, тому забрали багато документів, що стосувалися монашого життя сестер та Згромадження, а під час одного з таких «налетів» «, забрали хроніку того дому, яку писала головна секретарка с. Валерія Дубик. Після цього, деякі цінні речі сестри віддали на зберігання до надійних людей.
Такі несподівані ревізії були важким випробуванням особливо для с. Валерії. Оскільки вона була головною секретаркою, про що власті знали з її документів, то часто брали її на допити, після яких сестра поверталася нервово вичерпана й обезсилена. «Кожного разу, йдучи на той виклик, не була певна чи верне додому». Часом допитували її вдома, в одній з кімнат, але і тоді інші сестри не менше переживали. Одного разу, на такому допиті допомогла с. Валерії с. Марія Бородієвич, яка була психічно хворою. Після двогодинної розмови, вона увірвалася до кімнати з криком, і погрозила, що зараз вперіщить обох палкою, якщо не підуть до роботи. Бо, як всі нормальні люди працюють, а вони собі балакають... С. Валерія, звичайно, зрозуміла в чому справа, а «допитувач» насправді налякався, зібрав папки і пішов.
Сестри мали дозвіл, щоб в своїй каплиці зберігати Святі Тайни, оскільки не всі мали змогу ходити на Літургію до латинської катедри. І коли приходила ревізія, найперше одна з сестер бігла до каплиці, щоб сховати Святі Тайни, щоб не було зневаги. За це сестри готові були самі потерпіти. Одного разу, при такій ревізії, с. Іванна Білинська, яка вже лежала хвора, сховала у себе Святі Тайни. І коли хотіли робити обшук біля неї, вона почала сильно кашляти. Спеціально вкусила себе за язик, щоб кашляти кров’ю, і тоді вже її не рухали. Часом, коли заставали когось із сестер, які там не мешкають, не прописані, то відразу забирали паспорти, викликали до уряду на розмову і погрожували звільненням з роботи і виселенням зі Львова. Часто це вислуховувала с. Мирона Склянка, яка приходила на Мучну допомагати сестрам.
Не раз сестер намагалися несправедливо оскаржити, щоб лише зганьбити в очах людей. Одного разу написали в журналі «Огонёк», що монашки зі Львова, з вул. Мучної, займаються контрабандою – нелегальним перевезенням з Польщі різних образків, вервиць, молитовників, у «чемоданах з двома днами». Крім цього, там виписали, що Мучна – то мракобісся, що «там монашки моляться і б’ють поклони, щоб Радянський Союз пропав». Ця стаття зробила великий ажіотаж серед людей, і тих, які знали сестер, і тих які не знали. Головний лікар туберкульозної лікарні викликав с. Німфодору Сокіл, щоб вияснити, що там насправді робиться. А пізніше сестри не раз бачили, що вчителі зі школи та вихователі з садочків приводили дітей під цей дім, щоб показати, що там живуть вороги народу.
Згодом вже люди почали цікавитися, чому в цей дім так часто приходить міліція, робить обшуки. Часом сестри самі задавали урядникам такі питання, адже вони чесно працювали і нічим не провинилися перед державою. Та у відповідь почули: «Так нада!». Але, незважаючи на все, були також люди, які щиро співчували сестрам.
Духовну опіку для сестер мали, в основному, Отці Василіяни та Студити. Вони приходили та відправляли Літургію, старалися в різну пору дня, щоб «збити» наглядачів, які вважали, що відправляють лише зранку. Під час богослужінь вікна були застелені, а двері добре зачинені. При тій нагоді сестри мали і сповідь.
Щороку сестри старалися про реколекції - 5 або 3 дні перед святом Непорочного Зачаття. Зазвичай ці духовні вправи проводив хтось з Отців Василіян. А одного року був о. Величковський, ЧНІ. У 1948 році перед святом Успення Божої Матері, саме на Мучній, сім сестер склали Вічні Обіти. Реколекційні науки давав о. Петро Гураль, ЧСВВ. Це була велика подія на той час, тому, дивуючись, отець сказав: «Знаєте, сестри, то якесь Боже чудо! Ви в такому молодому віці, в таку пору непевну, 1948 рік, не знаємо що, коли і як, а ви відважуєтеся складати Вічні Обіти...».
Релігійні свята сестри намагалися святкувати разом. На Мучну, оскільки це був більший дім, приходили сестри, які жили поодиноко, щоб мати спільну молитву. На Різдво готували святу вечерю, старалися про ялинку і шопку, разом колядували. І перед Великодніми святами намагалися мати всі відправи і сісти за спільний сніданок. Головна медсестра розуміла сестер, тому старалася ставити їм чергування на державні свята, щоб релігійні були вихідні. Зрештою, це було на руку і медсестрам-атеїсткам.
Упродовж 70-80-их рр. кілька сестер відійшли у вічність (11 травня 1967 року померла с. Назарія Папроцька, а 22 березня 1971 року – с. Нестора Пушкаренко), а молодих сестер прописати було дуже важко. Тому сестри, боячись, щоб їм із КГБ не прописали когось свого, за порадою добрих знайомих почали робити старання, щоб прописати когось із своєї родини. Сестри прописали там родичів с. Надії Муж та с. Севастіяни Голіят.
У липні 1968 р. сестри на Мучній вітали Головну Настоятельку с. Єроніму Химій, яка приїхала в СРСР як туристка, разом із с. Томією Гриневич та своїм братом. Такі відвідини сестер з-за кордону, а також передачі з Ватиканського радіо скріпляли на дусі сестер, додавали їм сили та впевненості, бо так важливо було в той момент почути, що вони не самі, що в світі є люди, які про них пам’ятають і моляться.
Настоятелькою дому від самого початку залишалася с. Валерія Дубик, а намісницею – с. Анастасія Каракуля. Всі сестри, які жили поодиноко у Львові, належали до Настоятельки на Мучній. Вони здавали їй звіт про матеріальні розходи, просили покуту та благословення. У 1968 році, у зв’язку із зміною Провінційної Управи, настоятелькою дому стала с. Анастасія Каракуля. Сестра Валерія, що вірно перенесла гоніння та переслідування, 20 травня 1976 р. упокоїлася у Бозі. Перед смертю залишила сестрам слова потіхи, які стали пророчими: «Сестри, моліться і не падайте духом, кріпіться і майте довір’я до Господа Бога і нашої Небесної Матінки Марії. Скоро пропаде неволя...».
Сестри поступово виходили на пенсію, тому вже більше були вдома, легше було налагодити спільне життя. Однак залишалися труднощі та проблеми. Багато сестер хворіли через старший вік і важку працю. Та кріпила їх віра, що вони йдуть правильною дорогою за Ісусом. Сестри знали, що за ними ще стежать, але одночасно відчували, що часи міняються. E хроніці з 1987 р. читаємо: «...відчуваємо ніби деяку полегшу у переслідуванні».
У 1988 році, коли українці всього світу святкували 1000-ліття хрещення Русі-України, Сестри Служебниці на Мучній святкували також 100-літній ювілей с. Петри Ярошко. Це була велика подія для спільноти, у якій взяли участь сестри з інших спільнот і також три сестри з Югославії.
Укінці 80-их спільнота Сестер Служебниць з Мучної брала активну участь у легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Сестри йшли на богослужіння, що відбувалися перед костелом Кармелітів (вул. Лисенка), де відправляв о. Антоній Масюк, ЧСВВ, 29 жовтня 1989 р. ходили до церкви Переображення, 14 січня 1990 р. – до церкви св. Онуфрія, а 19 серпня 1990 р. – до собору св. Юра.
Після офіційного виходу Церкви з підпілля сестри почали робити старання про повернення дому по вулиці Пасічній, що стало можливим 16 грудня 1990 року. Після деякого ремонту, 26 квітня 1991 р. будинок на Пасічній був посвячений Блаженнішим Мирославом Іваном Любачівським. На посвяченні була присутня с. Німфодора Сокіл, як єдина з тих, що від початку мешкали в тім домі (з 1942 до 1945 рр.). Оглянувши будинок, сестра пригадала Митрополита А. Шептицького, пригадала кілька років спільного життя тут, пригадала, де колись були каплиця та захоронка.
Отримавши знову, як дар, будинок на Пасічній, здавалося б, Мучна, 43 залишилася десь збоку… Роздумуючи над історією того дому (не лише будівлі, але і спільноти), стає зрозуміло, що протягом існування Церкви в підпіллі він виконував неабияку місію: на ту спільноту в 1945 р. силою обставин було покладено завдання зберегти і пронести до наступних поколінь сестер ті цінності Згромадження, що були набуті впродовж перших п’ятдесяти років.
Без сумніву, шлях, який перейшла спільнота сестер, що жили у Львові на Мучній, 43, не був простим і легким, але впевнено можна сказати, що сестри гідно виконали завдання, покладене на них Господом. Протягом майже півстоліття деякі з сестер тієї спільноти відійшли у вічність, інші прийшли, однак цей будинок згуртував тих, які, окрім католицької віри, зуміли зберегти якийсь невимовний скарб, «ізюминку», те щось особливо «служебницьке» і так дбайливо передали його молодшому поколінню. Можливо, місія спільноти з Мучної, 43 вже виконана, але, чи продовжуємо її ми?...
На основі архівних матеріалів опрацювала с. Дарія Пітулик, СНДМ
