Новини
Сестрі Служебниці Мироні Склянці виповнилося 95
29 жовтня 2017 року с. Мироні Склянці виповнилося 95 років, із яких 77 - вона служить Богові і людям як Сестра Служебниця Непорочної Діви Марії. У день ювілею за с. Мирону відслужено Божественну Літургію у каплиці Провінційного дому Сестер Служебниць у Львові. Сестри привітали ювілятку і побажали Божого благословення та опіки Матері Божої, а також подякували за гарний приклад молитви і служіння.
Спостерігаючи за похилою віком монахинею, на перший погляд кидаються у вічі таємнича мовчазність, простота та скромність. Але коли уважніше приглянутися, прислухатися, то можна відкрити цінні скарби - проникливі очі випромінюють велику доброту та життєву мудрість; спрацьовані руки, складені для молитви, свідчать про близькість Того, для Котрого вони ціле життя працювали; гаряче серце відкрите до кожного – воно щиро любить, співчуває, потішає.
Саме такою є с. Мирона Склянка. Цього року книга історії її життя наблизилася до 95 сторінки, якщо сторінкою можна було б назвати пережиті роки. Листаючи ці сторінки, бачимо багато цікавого та повчального.
Отож, разом зі с. Мироною спробуймо погортати цю книгу, щоби більше дізнатися про цю унікальну і неповторну особистість.
29 жовтня 1922 року в мальовничому селі Клюсові (1 км від Кристинополя) у побожній християнській родині Семена Склянки та його дружини Євдокії побачила світ шоста дитина - донечка. Під час хрещення вона отримала ім’я Анастасія.
Своїх дітей батьки виховували у любові, злагоді, повазі один до одного, прищеплюючи у невинні дитячі серця паростки християнських чеснот. Старші діти опікувалися меншими, допомагаючи батькам у праці, і так у згоді і любові виростали, як добра християнська родина.
Семен Склянка був чесним і працьовитим хліборобом. Його дружина займалася домашнім господарством. Велику увагу подружжя приділяло християнському вихованню своїх дітей. Вранці та ввечері побожна родина спільно молилася, а у неділю та свята поспішала до Кристинополя на богослужіння до монастирської церкви св. Юрія Отців Василіян (оскільки церква у Клюсові згоріла). Настя разом з іншими хлопцями і дівчатами належала до молодіжного церковного хору.
Ця християнська родина виховала двох Служебниць. Побожні батьки поблагословили своїх донечок на служіння Богові. Старша сестра Насті Анна у січні 1928 року вступила до новіціяту Сестер Служебниць у Кристинополі. Під час облечин Анна стала с. Амфіяною.
Але повернімося назад, до раннього дитинства Насті Склянки. Настя почала відвідувати захоронку, яку провадили Сестри Служебниці при Новіціятському домі у Кристинополі. Про свої дитячі роки с. Мирона згадує:
«У 1927 році я, Настуня Склянка, з громадкою моїх ровесниць стала ходити до Кристино-пільської захоронки із села Клюсова польовою доріжкою, обабіч якої филювали лани збіжжя. При дорозі росли коноплі, картопля і конюшина. І ми, селянські діти, тримаючись долонями своїх рученят, йшли, слухаючи і подивляючи всю природу, навіть не відчуваючи втоми.»
З цих спогадів видно, що дівчинка була розумною, доброю, мала поетичну душу. Своїми невинними оченятами вона вміла побачити чудову красу Божих створінь. Ці хвилюючі хвилини раннього дитинства назавжди закарбувалися у серці малої Насті Склянки.
Початкову чотирирічну освіту Настя отримала у рідному селі, закінчивши у 1932 році школу. Батьки, бажаючи, щоб їх дитина навчалася далі, віддали Настю до народної школи у Кристинополі, де дівчина закінчила 7 класів. Настя Склянка старанно вчилася, тягнулася до знань. Про це свідчить її свідоцтво про закінчення школи, у якому є дуже хороші оцінки за отримані знання. Сестра Мирона з вдячністю згадує шкільних вчителів, а особливо катехита о. Василя Шалагу, ЧСВВ. Навчаючись у школі, Настя з іншими дівчатами належали до «Апостольства молитви» при церкві Отців Василіян.
Після закінчення школи Настя роздумувала про своє покликання. Із її рідного села багато дівчат вступили до монастиря. Татова рідна сестра вступила до Сестер Служебниць і померла новичкою. Також приклад старшої рідної сестри заохочував юну Настю відповісти на поклик Христа. Дівчина відкрила батькам своє щире бажання вступити до монастиря.
С. Мирона згадує:«Хоч тато були трохи противний, казав, що вже є двоє з родини (моя тітка і моя рідна сестра, на десять років старша за мене), що вистарчить, але мама казала, що, якщо Бог хоче, я тобі, дитино, не перечу. Я не мала перепони, не було в мене ніякого чуда, видінь, сну, життя йшло нормально.»
Семен та Євдокія поблагословили свою другу донечку на дорогу служіння Богові. Настя вступила до монастиря до новіціяту у Кристинополі 25 лютого 1939 року.
У спогадах с. Мирони залишився опис Новіціятського дому у Кристинополі. Ця духовна колиска, у якій навчилися робити перші кроки духовного життя стільки поколінь Сестер Служебниць, залишила гарні враження у пам’яті с. Мирони. Вона дуже докладно розповідає про цей дім: «О, ми пам’ятаємо цей двоповерховий дім…, була фірта, а в ній віконце з гратами і ручка до дзвінка. О, як тривожно билось серце, коли простягнена рука взяла за ручку й потягнула в долину… В домі залунав дзвінок і через хвилину вийшла сестра-фіртіянка з ключем у руці, двері відчинила і в гостинну запросила.»
Швидко пролетів час кандидатури, настали Облечини. Читаючи хроніку Новіціятського дому за 1938 р., можна прослідкувати за тим, як відбувався обряд Облечин:
«Облечини відбуваються перед Службою Божою. Священик сидить в кріслі і чекає на кандидатку, котра має облекатись. Впроваджують її зо свічками дві сестри-новички. Канди-датка одягнена в довгу синю сукенку, на голові має білий серпанок довгий до землі й віночок з синіх незабудок. Цей стрій впроваджено в листопаді 1938 р. Кандидатки в тій одежі дуже гарно виглядають.»
Під час Облечин, які відбулися 28 серпня 1939 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці у каплиці Кристинопільського новіціяту, кандидатка Анастасія Склянка отримала чернече ім’я с. Мирона.
«В новіціяті ми набували досвіду Марії і Марти, як Бога любити, себе пізнавати, чесноти плекати. Наслідувати життя Ісуса і Марії і наших засновників – с. Йосафати і о. Єремії», - згадує с. Мирона. Під проводом маґістра новіціяту о. Платона Мартинюка, ЧСВВ, та вчительки с. Ольги Дикун, кандидатки й новички вивчали і практикували духовне життя і Конституції, а також виконували різні праці згідно з харизмою Згромадження – лікування хворих, ведення захоронок, шиття церковних риз та різних господарських і домашніх робіт.
Про роки свого новіціяту с. Мирона згадує:
«О. Маґістр пояснював нам Літургію, катехизмову частину ми вже знали. С. Вчителька говорила про порядок, який має бути в духовнім житті: про розважання, як сповідатися, працювати над своїми блудами, як заховуватися взагалі; як вбиратись, митись, їсти і при людях чемно сісти, жадних збитків не робити, ногами дуже не стукати... Треба було вміти варити в кухні, накривати столи, обслуговувати, мили посуду. Часом посуду треба було попелом обшурувати. Вчилися прати, прасувати. Таку капку випрасувати! Ага?! Треба було ся вчити. Прасували праскою на вуглі. Треба було вважати, щоб не загорітися, задихувалися, було таке, що ледве рятували... Ходили на поле, на сіножать ходили.
Через тиждень після Облечин на новіціятський будинок впали німецькі бомби. Ніхто з сестер тоді не постраждав, але сам будинок дуже потерпів. Однак його вдалося відремонтувати. За урядування німців життя в Кристинополі йшло нормальним ходом.
29 серпня 1941 року с. Мирона Склянка склала перші обіти. Під кінець 1941 року її призначили на спільноту до Старого Самбора провадити захоронку. Спогадуючи про ці події, с. Мирона розповідає: «Священик оголосив в церкві, що вже є сестра-захоронярка, і треба буде, щоб приводили дітей до захоронки. Крім того, що ми мали захоронку, ще був сиротинець. То околиці гірські. Із гірських сіл приходили діти-сироти, бідні бойченятка. Вони такі... оперезане, бідне, шнурочком по голому животику. Ті животики такі повні, рахітичні, ніжки... Нещасне таке дитятко, сирітка... Однак в нас догляд мали добрий, бо комітет старався про те, щоби діти мали і харчі, і догляд.»
С. Мирона дуже любила працю у захоронці. Отримані в новіціяті знання вона намагалася впровадити у практику. Щоб вдосконалити свій професійний рівень, с. Мирона у 1942 році закінчила курс провідниць дитячого садка у Старому Самборі, а у 1944 р. – у м. Львові.
Та у 1944 р., з приходом радянських військ, у Старому Самборі почалися переслідування релігії та духовних осіб. Спочатку сестер у брутальний спосіб вигнали з нього. Недалеко біля церкви знаходився парафіяльний будинок - «вікарівка», у якому до приходу радянських військ жили священики. Сестри перейшли жити туди, оскільки священики виїхали за кордон.
У травні 1946 року, після «Псевдо-Собору», сестри Діогена Кулинич, Амфіяна Муж і Мирона Склянка із Старого Самбора переїхали до Львова.
С. Валерія Дубик, Головна Секретарка, незважаючи на переслідування з боку радянської влади, намагалася згуртувати сестер. Вона повідомила їх, що є праця у туберкульозній лікарні. Директор лікарні пан Григорій Чемерис згоден прийняти сестер-монахинь.
Сестер помістили в маленькій стриховій кімнатці в лікарні. С. Діогену оформили кладовщиком чистої лікарняної білизни, с. Мирону і с. Амфіяну – до хворих у палаті. У цій лікарні працювали більше як 10 сестер, настоятелькою була с. Валерія Дубик.
Сестри, як могли, підтримували одна одну, допомагали. «Хочу сказати, - згадує с. Мирона, - що така була між нами любов, таке співчуття – одна другій помагали, як бачили, що тій щось недостає.»
С. Мирона згадує про небезпеки, які чатували на кожному кроці: «Хворі були дуже важкі - відкрита форма, часті кровотечі. Але то були дуже молоді. І були навіть діти. Були чоловіки і жінки. Були і фронтовики. То були такі, що вони в нічого не вірили – атеїсти, і ще гірше можна сказати. Різні прокльони можна було чути від них. Але ми однаково відносилися і до них, і до тих. Бачили лікарі і самі хворі, що ми – монашки. Ми мали на документах, на своїх паспортах знимки в законному убранні, і вони знали, що ми є монашки. Але згодилися, щоб ми працювали, бо не дуже спішилися росіянки йти до лікарні з відкритою формою туберкульозу. Вони воліли десь йти там, де можна набути якісь продукти. А тут що? Себе треба було віддати в жертву.»
У цих нелегких обставинах сестри продовжували жити згідно харизми Згромадження, з самопожертвою йшли туди, де була найбільша потреба. Бо саме тут, у лікарні для хворих з відкритою формою туберкульозу, була велика потреба. У лікарні було велике поле для праці. Багато хворих із східних областей України були нехрещені. Часто хворі просили сестер священика. Вони казали: «Сестрица, я хочу креститься, бо я некрещеный. Сестрица, я хочу умирать так, как они умирают. Я хочу, чтоб мне простили грехи. Дайте мне священика, дайте мне батюшку.»
У цій лікарні працювали також підпільні священики, котрих радянській владі ще не вдалося виявити і заарештувати. У бухгалтерії працюли о. Сінгалевич, о. Петро Гураль, ЧСВВ, о. Йосиф Годунько був фельдшером, о. Дмитро Владичинський – лаборантом, о. Павло Маїк, ЧНІ, - постачальником, о. Володимир Романів – кочегаром, питомець семінарії Никодим Каракаш був адміністратором.
Сестра Мирона згадує цікавий випадок навернення та оздоровлення однієї жінки: «Була така хвора... молода ще жінка. На неї вже махнули рукою, що вона не буде жити. Але сестра, як робила їй перев’язку, вона старалася завжди щось такого сказати для підтримки духа. Вона тоді звірилася, та хвора. Каже: «Сестрица, я некрещена. Я так хотела окреститься.» Вона каже: «Добре, Кірочка. Почекаємо ще два-три дні. От будуть празники, і прийде... Я попрошу. Тільки ти нікому не говори.» – «Ну, что Вы! Я никому не буду говорить.»
Так і сталося за пару днів. Вона сама, сестра її трошки підучила, а потім ще прийшов священик, отець Селезюк, то ввечері підготовив її, охрестив її, дав їй Святе Причастіє. Ви знаєте, від того часу вона почала приходити до здоров’я: рана гоїлася її. Через кілька днів жінка була здорова і з радістю промовляла: «Сестрица, я здоровая. Меня Христос оздоровил. Смотрите, я уже совсем здоровая.»
У 1948 році, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, сім Сестер Служебниць склали вічні обіти у Львові у домі по вул. Мучній. Серед них була с. Мирона Склянка. До цієї важливої події сестри приготувалися реколекціями, правда лише триденними, бо не було можливості робити довші. Реколекції проводив о. Петро Гураль, ЧСВВ. Він навіть дивувався, кажучи: «Я вас, сестри, подивляю, в таку пору як тепер – війна, таке незнання, - а ви відважились посвятитися. То ласка велика Божа, і треба її цінити.»
У 1952-54 р. с. Мирона навчалася на курсах медичних сестер при Червоному Хресті, які закінчила з відзнакою. У 1955 р. закінчила курс рентген-лаборантів. До виходу на пенсію с. Мирона пропрацювала ренген-лаборантом.
У травні 1957 року, внаслідок важкої форми ангіни, померла с. Амфіяна – рідна сестра с. Мирони. Цю невиліковну хворобу спровокувала профілактична прививка, яку с. Амфіяну заставили зробити на роботі.
У 1977 році с. Мирона пішла на пенсію і доглядала хворих сестер - с. Томію Світенко, с. Соломію Терещук, с. Марію Бородієвич і с. Петру Ярошко.
У часи панування комуністичного режиму с. Мирона не раз зазнавала переслідувань з боку радянської влади. Сестра згадує: «Були ревізії, приходили до хати, потім кликали на допити. Вони знали, що ми в законі. Як мене покликали, то говорили мені за Шептицького, що він таке і таке робив, був за німцями і проти комуни, і що я того самого духу. Ще казали, як ми можемо погодити релігію і медицину, що цілуємо образи і так розносимо інфекцію. А я відповіла, що ще такого не було, щоб заразилася через те, що образ поцілувала.»
У 1982-1988 с. Мирона виконувала уряд Провінційної Секретарки. Завдяки їй молоде покоління сестер отримало багато цінних спогадів, хронік, документів, світлин.
Із великою радістю с. Мирона зустріла довго очікувану свободу УГКЦ і разом з усіма сестрами вкладала свій ентузіазм у відбудову нашої Провінції в Україні. У 1993-1998 рр. с. Мирона була Провінційною Заступницею.
Зараз с. Мирона продовжує свій апостолят молитвою, добрим прикладом, діленням багатим досвідом богопосвяченого життя. На її устах, крім молитви, є добра порада та заохота для молодих сестер, усмішка та дотепний гумор.
